Категорія: Без категорії

Дифтерія: в чому небезпека і як захистити себе?

Дифтерія: в чому небезпека і як захистити себе?

Цього року в Україні було зафіксовано 20 випадків дифтерії, з них  – 18 у жовтні місяці. 5 хворих з діагнозом “дифтерія” зареєстровано у Закарпатській області, 2 випадки в Києві та 1 випадок в Тернопільській області. Ще 10 осіб в Закарпатській області є носіями інфекції.

В Україні вкрай низький рівень охоплення щепленнями від цієї інфекції: вакциновані лише 59% дітей до року, дорослих – 52,3%. МОЗ України наголошує, що в усіх областях є безоплатні та якісні вакцини для щеплень.

  • Дітям до 6-річного віку роблять щеплення цільноклітинною вакциною проти кашлюку, дифтерії та правцю АКДП
  • Дітям в 6 років – АДП (анатоксин дифтерійно-правцевий)
  • Дорослі для профілактики дифтерії та правця можуть отримати вакцину із зменшеним вмістом антигена АДП-м.

На 1 жовтня 2019 року в Україні є 1,8 млн доз вакцини АКДП, 141 тисяч доз АДП (не містить кашлюкового компоненту ) та 4,9 млн доз АДП-м. Цього достатньо, щоб забезпечити вакцинами всіх громадян, які потребують планового щеплення.

“На національному рівні ми готуємо нову настанову по дифтерії, яка допоможе налагодити більш системну роботу по цій проблемі, та багато інших заходів. На місцях головне завдання – це проактивна робота медиків, які повинні бити на спалах і доводити людям необхідність вакцинації дітей і дорослих! На сьогодні лише біля 59% малюків провакциновано проти дифтерії, дорослих – лише половина. Вакцини є – вимагайте у свого сімейного лікаря, педіатра чи терапевта” – зазначила міністр охорони здоров’я Зоряна Скалецька.

28 жовтня 2019 року відбулося засідання оперативного штаба Міністерства охорони здоров’я України з реагування на ситуації з поширення інфекційних хвороб, яким можна запобігти шляхом вакцинації. В засіданні взяли участь представники МОЗ України, Центру громадського здоров’я та експерти з питань інфекційних захворювань. За результатами зустрічі розпочата робота над планом заходів з реагування на спалах дифтерії.

Попередити розвиток  захворювання та запобігти небезпечним ускладненням можна лише шляхом вакцинації дітей відповідно до календаря щеплень і ревакцинації дорослих (кожні 10 років). Безоплатне щеплення від дифтерії можна отримати звернувшись до педіатра, терапевта чи сімейного лікаря, з яким у вас укладена декларація. Детальніше про вакцинацію і ревакцинацію дорослих можна почитати тут.

Дифтерія — це гостре інфекційне захворювання, яке передається повітряно-крапельним шляхом. Інкубаційний період хвороби — 3-10 днів. Джерелом інфекції є хвора людина або носій Corynebacterium diphtheriae, яка виділяє токсин.  Токсин блокує синтез білка в клітинах, в результаті чого виникають тяжкі функціональні та структурні зміни, інколи несумісні з життям.

Ускладнення від дифтерії можуть включати:

  • блокування дихальних шляхів
  • інфекційно-токсичний шок
  • пошкодження серцевого м’яза (міокардит)
  • ураження нервової системи
  • легеневу інфекцію (дихальну недостатність або пневмонію).

При виникненні осередку інфекції контактні особи залежно від їх вакцинального статусу підлягають додатковій імунізації:

  • нещеплені особи повинні одержати первинний вакцинальний комплекс (вакцинація та перша ревакцинація)  згідно з віком;
  • особи, які підлягають ревакцинації згідно з  календарем у поточному році, повинні негайно отримати чергову ревакцинацію;
  • особи, імунізовані згідно з календарем, повинні отримати додаткову дозу АДП або АДП-М залежно від віку, якщо після останнього щеплення проти дифтерії пройшло більше року.

Для лікування  дифтерії використовується протидифтерійна сироватка та антибактеріальна терапія. У серпні  2019 року Україна отримала гуманітарну допомогу від  ВООЗ – 200 флаконів протидифтерійної сироватки.  Наразі,  використано 13 у Закарпатській області і Києві, залишилося близько 180, які розподілені між областями.

Нагадуємо, що 1991-1998 роках в Україні була епідемія дифтерії. Причиною був вкрай низький рівень вакцинації дітей та ревакцинації дорослих. Тоді захворіли 20 тисяч людей, 696 пацієнтів померли.

За останні роки в Україні реєструвалися поодинокі випадки захворювання на дифтерію: 2011 рік – 8 випадків, 2012 – 5 (серед них – 1 дитина), 2013 – 6 (серед них – 2 дитини), 2014 – 4 (серед них – 1 дитина), 2015 – 2 (серед них – 1 дитина), 2016 – 4 дорослих (1 – в Івано-франківській області, 1 – в Одеській і 2 – у місті Києві), 2017 – випадків захворювання на дифтерію зареєстровано не було, у 2018 році 10 випадків.

Станом на 15 жовтня 2019 року в Україні було зареєстровано 2 випадки дифтерії (у Хмельницькій та Луганській області)

Протягом жовтня надійшла інформація про 5 випадків у Закарпатській області (і ще 10 кваліфіковано як носійство), 2 випадки Києві та 1 в Тернопільській області.

МОЗ України закликає не наражати на небезпеку себе і своє оточення і вчасно вакцинуватися!

 

 

 

 

Відповіді на запитання про медичну реформу

Відповіді на запитання про медичну реформу

1/50 Чи почалася медична реформа?

1 липня 2017 року мав стартувати перший етап медреформи в Україні. Але народні депутати відклали до вересня ухвалення законопроектів №№ 6327, 6604.

1 січня 2018 року розпочнеться зміна моделі фінансування системи охорони здоров’я в Україні на первинній ланці.

Оплата за надану медичну послугу пацієнту за єдиним тарифом на вторинній та третинній ланці буде впроваджуватися з 2019 року.

До 2020 року вся система охорони здоров’я перейде на прямі оплати від Національної служби здоров’я України лікарям та медичним установам усіх напрямків спеціалізації.

2/50 Чи торкнеться медреформа профілактики?

Сімейні лікарі та терапевти надають первинну медичну допомогу. Команда МОЗ розробила оновлений Порядок надання первинної медичної допомоги (ПМД). За цим документом лікарі ПМД у тому числі попереджають розвиток захворювань, зменшують потребу у госпіталізації та покращують якість життя.

Сімейний лікар або терапевт обов’язково періодично обстежує пацієнтів з підвищеним ризиком розвитку гіпертонічної хвороби, серцево-судинних захворювань, цукрового діабету ІІ типу, бронхіальної астми, ВІЛ/СНІД, туберкульозу, раку шийки матки, раку легенів, раку молочної залози.

Також сімейний лікар вакцинує відповідно до календаря профілактичних щеплень, обстежує пацієнтів з поодинокими випадками інфекційних хвороб, інформує про інфекційні захворювання, харчові, гострі професійні отруєння, незвичайну реакцію на щеплення, а також інформує регіональнті центри громадського здоров’я.

У свою чергу Центр громадського здоров’я МОЗ України та його регіональні центри проводть профілактику ВІЛ/СНІДу, туберкульозу, гепатитів С і В, інфекцій, що передаються статевим шляхом, вірусу Зіка.

Концепція розвитку системи громадського здоров’я була затверджена Урядом 30 листопада 2016 року. Ознайомитися з текстом можна за посиланням goo.gl/xJP3A6.

3/50 Чи збільшаться податки на медицину?

Додаткові цільові податки на охорону здоров’я не будуть вводитися. Величезний обсяг зарплат щомісячно виплачується в Україні в конвертах. Додатковий податок міг лягти на бізнес та на людей, які працюють по-білому. І став би додатковим стимулом для бізнесу йти глибше у тінь.

У законопроекті №6327 кошти на покриття послуг пропонуємо збирати із загальних податків. ПДВ платять усі, незалежно від статків.

Кошти на програму медичних гарантій щорічно визначаються у законі України про Держбюджет як частка ВВП у розмірі не менше 5%. Видатки на програму медичних гарантій є захищеними статтями видатків бюджету. Це також передбачено законопроектом №6327.

4/50 Як реформа подолає хабарі під час працевлаштування?

Нова модель фінансування допоможе збудувати систему, де пацієнт голосує «гривнею» за лікарні з кращими лікарями, медичним персоналом, обладнанням. Більше фінансування отримає медичний заклад, який обирають більше пацієнтів.

Українці звертаються до того лікаря і тієї лікарні, про яку кращі відгуки, де краще ставлення медичного персоналу та краще лікування. Тільки сьогодні пацієнти платять із власної кишені.

Після впровадження реформи платити за кожну послугу в рамках державної гарантованої програми буде держава. За таких умов уже лікарні будуть змагатися за кращих лікарів та медперсонал, пропонуючи більші зарплати та кращі умови роботи.

Звісно, щоб система запрацювала, необхідний час. Однак саме такий механізм дозволить врешті-решт усунути корупційну складову під час працевлаштування до комунальних медичних закладів.

5/50 Що включає первинна медична допомога?

Сімейний лікар:

– спостерігає за станом здоров’я пацієнтів із допомогою різних досліджень, діагностує та лікує найбільш поширені хвороби, травми, отруєння, патологічні, фізіологічні (під час вагітності) стани;

– супроводжує пацієнтів із хронічними захворюваннями;

– надає невідкладну допомогу;

– направляє пацієнта для надання йому вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) меддопомоги;

– проводить профілактику: вакцинацію, огляди та дослідження пацієнтів з груп ризику;

– консультує.

Сімейний лікар може спостерігати неускладнену вагітність та спостерігати за здоровою дитиною відповідно до вікових особливостей та потреб. А також надавати окремі послуги паліативної допомоги. Наприклад, оцінити ступінь болю, призначити та виписати рецепт на наркотичні засоби, психотропні речовини для лікування больового синдрому.

У рамках первинної медичної допомоги пацієнти гарантовано і безкоштовно можуть отримати:

– Загальний аналіз крові з лейкоцитарною формулою

– Глюкоза крові

– Загальний холестерин

– Аналізи сечі

– Загальний аналіз сечі

– Електрокардіограма (ЕКГ) у стані спокою

– Мікроскопія харкотиння

– Швидкі тести на ВІЛ, вірусний гепатит, сифіліс

Сімейний лікар призначає ліки та виписує рецепти, за якими у тому числі можна отримати препарати за програмою відшкодування вартості ліків, що буде поступово включати все більше і більше захворювань та препаратів, а також оформлювати довідки, лікарняні листки.

Прес-служба МОЗ України

Права пацієнта і лікаря в Україні

НОРМАТИВНА БАЗА

  • Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР (зі змінами і доповненнями)
  • Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-ІУ (зі змінами і доповненнями)
  • Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХІІ (зі змінами і доповненнями)
  • Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. № 393/96-ВР (зі змінами і доповненнями)

 Попри значну кількість нормативно-правових актів у сфері охорони здоров’я, вони не врегульовують належним чином питання сучасної медицини, у т. ч. питання взаємовідносин між лікарем і пацієнтом. І не завжди медичному працівникові вдається розібратися з усіма вимогами чинного законодавства задля належного дотримання прав пацієнтів і захисту своїх прав як лікаря.

Права пацієнта

 Тема прав пацієнтів завжди жваво обговорюється у засобах масової інформації, особливо коли йдеться про порушення тих чи інших прав споживачів медичних послуг. На розгляді у Верховній Раді України нині знаходяться кілька законопроектів, мета яких — належне закріплення прав пацієнтів. На сьогодні в українському законодавстві відсутній системний підхід до прав і обов’язків як пацієнтів, так і лікарів, і немає єдиного нормативного акта, який містив би чіткий перелік прав і обов’язків безпосередніх учасників лікувального процесу. Права пацієнта в Україні регламентовані низкою нормативних актів, Конституцією України, Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 р. № 435-ІУ (далі — ЦК) та Основами законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII зі змінами (далі — Основи).

 Відповідно до статей 34, 38 Основ кожен пацієнт, який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Пацієнт також вправі вимагати заміни лікаря.

Тобто, з одного боку, законодавець надає пацієнту право вільно обирати, хто надаватиме йому медичну допомогу, з іншого боку, є певна умова, а саме можливість лікаря запропонувати свої послуги. Чіткого тлумачення слів «може запропонувати свої послуги» законодавство не містить, тому можна зробити висновок, що кожен лікар на власний розсуд може визначати таку можливість.

Якщо ж пацієнт бажає заміни лікуючого лікаря, на що він має повне право, то тут має бути дотримано певної процедури. Пацієнт, який не бажає продовжувати лікування у конкретного лікаря, повинен звернутися з відповідною письмовою заявою на ім’я головного лікаря закладу охорони здоров’я, Заява обов’язково має містити:

  • прізвище, ім’я, по батькові;
  • місце проживання;
  • суть прохання з обґрунтуванням необхідності заміни лікаря.

Заява має бути підписана пацієнтом із зазначенням дати. Керівник лікувального закладу зобов’язаний відреагувати на таке звернення у терміни, передбачені чинним законодавством, а саме статтею 20 Закону України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р, № 393/96-ВР. Так, звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. Враховуючи особливість такого звернення пацієнта, заміну лікуючого лікаря, залежно від обставин, бажано здійснити у термін, що не перевищує 15 днів.

Право пацієнта на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у т. ч. на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я, закріплено у статті 39 Основ.

Пацієнт має право на отримання всієї інформації щодо стану його здоров’я, у т. ч. має право знайомитися з медичною документацією та іншими документами, що стосуються його лікування. Тому лікар не має права відмовити пацієнту, зокрема в ознайомленні з медичною картою. Проте, своєю чергою, слід пам’ятати, що законодавство не зобов’язує медичних працівників надавати пацієнтам копії медичної документації, у т. ч. медичної карти. Тому вирішення питання щодо надання копій пацієнту залишається на розсуд керівника закладу охорони здоров’я.

В особливих випадках, коли повна інформація може заподіяти шкоду здоров’ю пацієнта, законодавець надає лікарю право обмежити її. У такому випадку лікар інформує членів родини або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Так само лікар діє, коли пацієнт знаходиться у непритомному стані,

Право пацієнта на інформовану згоду щодо застосування методів діагностики, профілактики та лікування, а також право відмовитися від лікування передбачені статтею 43 Основ.

Необхідною передумовою будь-якого лікування є отримання відповідної на те інформованої згоди пацієнта. Під інформованістю слід розуміти те, що лікар перед початком лікування надав пацієнту у доступній формі інформацію про стан здоров’я пацієнта, мету проведення запропонованих досліджень, лікувальних заходів, наявність ризику для життя і здоров’я. Винятком є невідкладні випадки, коли існує реальна загроза життю пацієнта. У таких випадках отримання згоди пацієнта на медичне втручання непотрібне.

Стосовно відмови від лікування, то таке право має тільки пацієнт, що набув цивільної дієздатності. Цивільна дієздатність настає з повноліттям особи (у 18 років) або раніше, за умови укладення такою особою шлюбу, народження дитини, якщо особа досягла 16 років і працює за трудовим договором або займається підприємницькою діяльністю. Але такі обставини мають бути підтверджені пацієнтом документально (свідоцтво про укладення шлюбу, свідоцтво про народження дитини тощо).

Право пацієнта на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні, регулюється статтею 286 ЦК та статтями 39-1, 40 Основ.

Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. Зокрема лікарська таємниця не зберігається при запитах судово-слідчих органів. Слід звернути увагу, що сам факт звернення за медичною допомогою є об’єктом лікарської таємниці й не може бути розголошений медичними працівниками.

Право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду, зафіксовано у статті 6 Основ.

У цій статті перелічено осіб, які мають право відвідувати пацієнта під час його перебування у стаціонарі. Медичні працівники не можуть перешкоджати їх допуску до пацієнта. Слід звернути увагу, що також дозволено допуск інших медичних працівників, у т. ч. лікарів інших лікувальних закладів. Але такий медичний працівник, допущений до пацієнта, не має права втручатись у лікувальний процес і призначати своє лікування, давати рекомендації лікарям закладу, адже, доки пацієнт знаходиться у стаціонарі закладу охорони здоров’я, тільки його лікуючий лікар, інші медичні працівники закладу та безпосередньо лікувальний заклад несуть відповідальність за стан здоров’я пацієнта.

Обмеження допуску відвідувачів до пацієнта може визначатися правилами внутрішнього розпорядку лікувального закладу або відповідним наказом керівника про режим відвідування пацієнтів стаціонару. Ідеться про визначення проміжку часу, протягом якого можливе відвідування пацієнтів, що перебувають у стаціонарі.

Право пацієнта на оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я та право відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди передбачені статтею 6 Основ.

Таким правом на оскарження рішень і дій працівників закладів та органів охорони здоров’я пацієнти, на жаль, дуже часто зловживають. Адже не завжди у діях медичних працівників присутній елемент неправомірності. У багатьох випадках пацієнти виходять не з реальних фактів, а виключно з внутрішніх переконань щодо неправомірності тих чи інших дій медичних працівників.

Безперечним правом пацієнта є право відшкодування заподіяної його здоров’ю шкоди. Але щоб скористатися таким правом і отримати відшкодування, пацієнтові необхідно довести причинно-наслідковий зв’язок між діями медичного працівника (у зазначеному випадку вони мають бути неправомірними) та настанням негативних наслідків у пацієнта, заподіянням шкоди його здоров’ю. Право на відшкодування заподіяної здоров’ю пацієнта шкоди у переважній більшості випадків реалізується у судовому провадженні.

Права лікаря

Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю пацієнта і здоров’ю населення. Таке право закріплене у статті 34 Основ.

Це одне з небагатьох прав лікаря під час надання медичної допомоги пацієнту. Більше того, лікар не несе відповідальності за здоров’я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму. Але щоб реалізувати це право й захистити себе від необґрунтованих скарг пацієнта, лікар, якщо він бажає відмовитись від подальшого лікування пацієнта і має на те законні підстави, повинен дотримати певної процедури.

Необхідною умовою для відмови лікаря від подальшого лікування пацієнта є невиконання пацієнтом приписів лікаря або по рушення ним затверджених у лікувальному закладі Правил внутрішнього розпорядку. Факт невиконання приписів має бути зафіксований. Так, наприклад, якщо пацієнт не приходить на запланований лікарем прийом, факт нез’явлення пацієнта необхідно зафіксувати у вигляді акта або запису до медичної документації з підписом як мінімум ще двох медичних працівників. Але, призначаючи пацієнтові дату прийому, не зайвим буде зробити запис у медичній карті і взяти від пацієнта відповідний підпис, що він ознайомлений.

Якщо пацієнт стаціонару порушує затверджені у лікувальному закладі Правила внутрішнього розпорядку, це також необхідно зафіксувати шляхом складання акта. Наявність таких письмових документів, що підтверджують факт невиконання пацієнтом рекомендацій або порушення Правил внутрішнього розпорядку, дає лікарю змогу на законних підставах скористатися своїм правом відмовитись від пацієнта або виписати пацієнта зі стаціонару. Проте, безумовно, усе це можливо виключно за умови, що такі дії не нестимуть загрози здоров’ю та життю пацієнта.

Лікар має право обмежити надання інформації пацієнту про стан здоров’я, коли повна інформація може заподіяти шкоду здоров’ю пацієнта. Це передбачено статтею 39 Основ.

Слід зазначити, що законодавством не встановлено, коли потрібно обмежувати надання пацієнтові інформації, а тому, користуючись таким правом, лікар на власний розсуд має визначити, чи може та чи інша інформація зашкодити здоров’ю пацієнта і чи потрібно її обмежувати.

(за матеріалами статті Олени Бабич “Права пацієнта і лікаря в Україні”,опублікованої у журналі “Управління закладом охорони здоров’я”, №2/2012)